Що таке голодовка, про яку говорив мій дідо, дізналася вже за незалежності – Ірма Вітовська
Українці легко роблять Майдани, дуже кров'ю заливають, але потім важко працювати не хочуть. Застелили в садіку ліжка, але чистити зуби ще не хочемо, бо треба зробити зусилля. Інфантильно чекаємо швидкого результату, розповіла в інтерв'ю Gazeta.ua Ірма Вітовська. Розмовляємо на Аскольдовій могилі у Києві, одному з найважливіших, на думку акторки, сакральних місць України. Пригадайте серпень 1991 року. Що ви тоді відчували? У 1991-ому я була в 10 класі. Це дещо легковажний вік, я емоційно реагувала на певні процеси, наприклад, захоплювалася студентами на граніті. Однак потім підліткові справи забирають, і ти живеш далі. До того ж тоді хлинула безнадійність і депресуха, бо розвалювалась економіка. Змістилися навколо моральні орієнтири. Нормою було, якщо хтось займається рекетом. Всі виправдовували чи поблажливо сприймали агресію навколо. Натомість поряд Польща проходила важкі реформи. Як ваша родина сприймала зміни навколо? Я зростала не в надто інтелектуальній атмосфері. По-перше, вчилась у російськомовній школі з різним ставленням викладачів на процеси перебудови. Не всі хотіли змін, але загалом був підйом. Тоді популярними вже були радянські телепрограми "Взгляд" і її ведучий Листьєв. У кінці 1980-х вийшли картини, які формували молоде покоління всього пострадянського простору, "Аварія дочка мента" і "Дорога Олено Сергіївно". Мене вразила сцена Аварії з дідом, який пройшов війну, мав купу медалей, а вона висуває йому звинувачення з приводу подвійних стандартів його покоління. Бо всі жили в брехні, а тепер молодь мусить із цим стикатись і долати. Для нас це була справді відповідь. Ми спостерігали за своїми батьками, які були у 1970-х на початку 80-х представниками так званого стабільного совка. Вони ходили на паради, а потім кидали ці портрети де-небудь і йшли на шашлики.
Бабусі й дідусі мовчали про минуле, навіть вже коли можна було говорити. Бо пройшли важкі терори, а раптом все повернеться. Розговорилися вже, коли незалежність так трішки побула. Що таке голодовка, про яку говорив мій дідо, який помер у 1982 році, я дізналася вже за незалежності. А була в першому класі, коли почула це слово. Так він називав Голодомор. І не хотів про це говорити. Ми лише знали, що в нього померло четверо молодших братів і сестер. Виявилось бабусина латисько-російська родина була репресована. Її батько збудував церкву у своєму російському селі, школу, люди мали роботу. Дуже добре жили, поки не прийшли комуністи. Хозяев побили, пьянчужки пришли. Вони втекли до Латвії, а в 1940-ому туди знов прийшли радянські. Вона допомагала партизанам. Вже пізніше я зрозуміла, яким же партизанам баба могла допомагати, радянських там не було, хіба "лісовим братам". Але вона завжди мовчала про це. Бо треба було прилаштуватися, виховувати дітей. Хоча ніхто із моїх не був щирим поборником Союзу. Певний період мама була комсоргом. У якийсь період і я перейнялася, коли була жовтенятком, піонером. Тим більше російськомовна школа була заточена на радянські ідеали. Пропаганда тоді дуже добре працювала.
Бабусина латисько-російська родина була репресована
Вже пізніше бачили, що щось не так, діти військових, великого начальства живуть у великих квартирах, носять інші речі. А в перебудову пішли вже розмови про ГУЛАГ, якою ціною Друга Світова була здобута, скільки треба було покласти людей, шапками і м'ясом закидали. Брехня на брехні. У підлітковий період у кінці 1980-х я зацікавилася історією, читала книги, про існування яких ніколи не знала. Наприклад, "Мазепа. Мотря" про Батурин Лепкого. Не розуміла, де дівся цілий кавалок з історії Великого Литовського Князівства з підручників радянського часу. Ми нібито сюди на НЛО спустилися.
Тоді проголошення незалежності для вас стало логічним й очікуваним? Процес моєї громадянської свідомості почався у 1994 році, коли я не пішла голосувати. Мені було лінь приїхати додому до Франківська проголосувати, так добре було напитися десь у Львові в генделику. Тоді в парламент повернулися комуністи. Це був реванш, знову люди почали тягнутися в минуле. Думали, що 1970-ті можна відреставрувати, не розуміючи, що економіка летіла в таку дупу, що нас чекав, якщо не корейський голод, то китайський. Незалежність сприйняли на емоційному підйомі. Але не захотіли робити реформи як поляки, підтягнувши пояси, дійти до кінця. А злякалися, скільки чекало їх роботи, і розвернулися на півдорозі. Тоді зрозуміла, відтепер на всі вибори ходитиму. Бо тепер витягається можливість. Так і сталося, зменшилися пропозиції роботи, гуманітарний сектор зливається. Росія завойовує свої позиції. Навіть у часи демократії Бориса Єльцина вона ніколи не забувала про Україну. Відпустити нас страшенна стратегічна втрата. І цю вину, що ми маємо сьогодні, ділю так само із собою, бо молодою забила болт і не пішла на вибори. Хай кожен із нас подумає, не лише товаріщі, які нами керують. Ми всі робимо вибір. Не хочемо важко проходити терапію, як наркоман, легше на легких наркотиках, але взагалі зав'язати не хочемо.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Спротив Росії найбільше об'єднує українців: опитування Gazeta.ua
Як українці змінилися за 30 років? У більшій масі лишилися такими самими. За 20 сторіччя була вибита вся еліта. Більшість спостерігала за тим, як меншість активна викошувалися, репресувалася. Еліта складалася з представників сільської інтелігенції. Державники і письменники, тобто орієнтири для народу, були дітьми священиків і сільських вчителів. Міська буржуазія викошувалася окупаційною владою, або щоб вижити, мімікрувала під польську чи російську. П'єса і фільм "За двома зайцями" про це. Досі багато цих Пронь Прокопівних всюди, яким українська мова це не круто, хоч вони всі губаті, із собачками і на поршах. Розповіли мені історію про село із 106 виборцями. На останній президентських виборах у другому турі 8-ро проголосувало за п'ятого президента, а решта за сьогоднішнього шостого. Шість із тих восьми відкрито сказали, що вони за п'ятого. За двох ніхто не знав. Зараз усі ці 98 кажуть, що вони ті двоє. Не питання до прізвищ, за які голосуєте. А чи берете відповідальність за свій вчинок. Мій шлях теж міг скластися інакше. Могла б після російської школи поступити в Москву. І в 2007 році мене дуже запрошували туди зніматися. Таких, як я, навернутих, все більше і більше. Нація відбудеться попри все це болото.
Які найбільші здобутки українців за 30 років? Все-таки ми рухаємося, тримаємо удар на сході. У нас нарощуються хороша кількість людей, які готові рухати країну. Хотілось би, щоб на них ставили ставки. Не можемо обійти, що ми олігархічна країна. Час нашому великому капіталу зробити якийсь суспільний договір із цією державою. Адже вони теж виграють з погляду марнославства, входження в історію. За два роки можна зробити країну при їх волі і ставці на людей із моральним кодексом. У культурі набираємо інтелектуальної і смакової якості. Самі виробники культури, які переважно раніше перебували у пострадянський і російській матриці зараз раптом відкривають українське. Тому позитивно дивлюсь на майбутнє, якщо не буде кардинальних кроків з боку агресора. Тобто якщо не відбудеться зачистка всього інформаційного поля. Бо тоді знову на 100 років відкинемось назад. Найбільша небезпека армада на сході. Але є сподівання, що деякі народи в Росії теж почнуть процес пошуку своєї свободи. У 1939 році у цей момент в серпні, хтось теж сидів так і спілкувався про те, як робити країну. А вже 1 вересня все це полетіло не туди. Нас зачистити це кілька днів.
По материалам: https://gazeta.ua/articles/culture/_so-take-golodovka-pro-yaku-govoriv-mij-dido-diznalasya-vzhe-za-nezalezhnosti--irma-vitovska/1048857